2060 рік: чи зникне руде волосся?
Рудоволосі люди протягом всієї історії приковували увагу
оточуючих. Керівник проекту по генетичному дослідженню «Scotlands DNA» Алістер
Моффат (Alastair Moffat) вважає, що вогняний колір волосся зобов'язаний своєю
появою клімату – а саме похмурій погоді Північної Європи. В природі тварини з рудим забарвленням шерсті чи пір'я
зустрічаються часто, але людина може ним похвалитись порівняно недовго: волосся
такого кольору з'явилось всього кілька тисяч років тому в результаті генетичної
мутації в 16-й хромосомі, де несподівано «ввімкнулась» пара рецесивних генів.
Вчені вважають, що причина криється в прагненні організму
забезпечити синтез вітаміну D, необхідного для формування кісток і підтримки їх
хімічного балансу. Оскільки для його синтезу необхідний тривалий вплив прямого
сонячного проміння, а небо над північним заходом Європи вічно затягнуте
хмарами, людині необхідно було зробити свою шкіру зовсім світлою, здатною
поглинати мінімальну кількість ультрафіолету. Разом з кольором шкіри змінився і
колір волосся – для цього жителям півночі довелось пожертвувати кількістю
пігменту меланіну з заміною його на феомеланін.
Очевидно, це була не найвдаліша ідея, оскільки меланін
життєво важливий для організму: він є одним з найсильніших антиоксидантів
(активний сорбент урану і трансуранових елементів), і тому захищає від впливу
радіації та вільних радикалів. Крім особливої чутливості до техногенних
забруднень, рудоволосі люди більш схильні до впливу токсинів і більш
сприйнятливі до отрут. Згідно з результатами, отриманими дослідниками з
Луїсвільського університету (США), вони також відрізняються більшою
інтенсивністю больових відчуттів.
Але, на жаль, на фізичних загрозах ставити крапку рано. Були
часи, коли власникам рудого волосся приписували магічні сили і всіляко
переслідували. Сучасна цивілізація, схоже, не набагато просунулась в цьому
питанні. Фахівці з експертно-аналітичного центру «Centre for Equality Policy
Research» поділились спостереженнями про дискримінації щодо рудоволосих людей,
які проявляються частіше, ніж у відношенні представників національних меншин.
В результаті простого експерименту виявилось, що на
співбесідах з працевлаштування рудоволосим кандидатам відмовляють у сім разів
частіше, ніж брюнетам, і у вісім разів частіше, ніж блондинам. Барбара Макналті
(Barbara McNulty), викладач психології Університету Західних островів, коментує
сформовану ситуацію так: «Руде волосся як і раніше вказує оточуючим ще й на
культурні особливості їх власників. Наприклад, рудоволосі жінки відрізняються
буйною вдачею, навіженістю і неприборканістю. А рудоволосі чоловіки зовні
непривабливі і за характером ексцентричні і дивакуваті». Зазвичай ми вважаємо
ці якості чарівними, але от на роль типового «офісного планктону» рудоволосі
зазвичай не претендують...
Сьогодні на нашій планеті лише двоє чоловік зі ста мають
руде від природи волосся, проте у Великобританії через дощову погоду їх число
значно більше: 13% шотландців, 10% ірландців і 6% англійців. Однак рецесивний
ген найчастіше проявляється через покоління, і його носіями може бути приблизно
40% населення – пошуками точної цифри вчені зараз і займаються. Потім за
результатами попередніх оцінок буде складена «рудоволоса» карта Британських
островів, яка стане серйозною опорою в подальших дослідженнях.
Журнал «National Geographic» виступив з незвичайним
прогнозом, в якому говориться, що всі рудоволосі люди зникнуть з лиця Землі вже
до 2060 року. Генетики відзначають, що наразі відбувається швидке скорочення
числа носіїв «рудого гена» в результаті змішаних шлюбів. Однак ці побоювання
можуть виявитись марними, і рудоволосі люди будуть народжуватись на протязі ще
дуже багатьох поколінь – принаймні на землях Туманного Альбіону
Мегашишки араукарії Бідвілла
Араукарія
Бідвілла (Araucaria bidwillii) – велике вічнозелене хвойне дерево, яке може
сягати у висоту до 30-45 метрів. Але, навіть судячи з розмірів цієї рослини, навряд чи можна здогадатись,
наскільки великими можуть бути її шишки.
Так, шишки цієї
араукарії, як правило, бувають 20-35 см в діаметрі, тобто не менші за
футбольний м'яч. Насіння мегашишок мають 3-4 см в діаметрі. Ним харчуються лише
великі птахи, такі як какаду.
Звичайно,
прогулюватись під деревами з такими шишками було б небезпечно. Саме тому в
березні 2012 року адміністрація австралійського міста Варрагула попереджала
його жителів і гостей про потенційну небезпеку, яку становлять падаючі шишки
дерев цього виду. Приводом для цього попередження послужило падіння з
120-річної араукарії Бідвілла, яка росте поруч з місцевим готелем, величезних
шишок. За словами мера міста, одна така шишка важила близько 10 кілограмів.
В дикому вигляді
араукарії Бідвілла сьогодні зустрічаються лише на сході Австралії. Набагато
більше дерев цього виду можна зустріти в національних парках і заповідниках. До
слова, причиною настільки невеликої кількості диких популяцій цих дерев стала
їх надмірна вирубка через особливо цінну деревину.
Цікаво, що для
австралійських аборигенів араукарія Бідвілла – священне дерево, а їстівне
насіння її шишок було для них важливим джерелом їжі.
Лікарня для криланів
Щороку
добровольці на півночі Австралії рятують від загибелі кілька сотень дитинчат
очкових летючих лисиць (вид родини криланів, яка разом з кажанами утворює ряд
рукокрилі): сповивають, поять молоком і вигодовують фруктами.
В середині
1980-х в тропічних лісах плато Атертон (штат Квінсленд) в Австралії була
зафіксована масова загибель летючих лисиць Pteropus conspicillatus. Щороку біологи знаходили багато мертвих
особин. Ситуація погіршувалась в період народження потомства, через що
новонароджені лисенята залишались сиротами. Не в силах самостійно утриматись на
гілці, вони повзали по землі поряд з трупом матері, поки не вмирали від голоду
У 1990 році Брюс
і Енн Джонсон встановили, що причиною масової загибелі лисиць став кліщовий
параліч. Лисиць заражають ним кліщі Ixodes holocyclus, період найбільшої активності яких припадає саме
на момент народження лисенят. У тому ж 1990-му добровольці підібрали в лісі і
виходили декілька рукокрилих сиріт. Так виник притулок для осиротілих криланів.
Сьогодні тут щорічно виходжують до 400 малюків та близько 800 дорослих особин,
заражених кліщем. Tolga Bat Hospital
Основна їжа
летючих лисиць – фрукти, тому інша назва цих рукокрилих – фруктові лисиці.
Незважаючи на зовнішню схожість та спорідненість з хижими кажанами, лисиці
являють небезпеку хіба що для фруктових садів. За що іноді розплачуються – у
притулку є кілька особин, які отримали поранення від колючого дроту, яким
місцеві фермери захищають свій урожай. У день мешканці притулку з'їдають до 80
кг бананів і яблук. Новонароджених лисенят – вага деяких при надходженні до Tolga Bat Hospital не перевищує 200 грамів – вигодовують молочною
сумішшю через соску і перший час тримають сповитими: у малюків досить
небезпечні кігті, якими вони можуть поранити один одного. В природі цей період
лисенята проводять на тілі матері і лише через місяць і більше, коли їх
кінцівки зміцніють, навчаються висіти на гілках головою вниз. Лисенятам
регулярно проводять гігієнічні процедури, їх зважують і вимірюють, навчають
самостійно їсти та пити.
Повернення в
природу проводиться поступово. У віці чотирьох місяців їх поміщають в просторий
вольєр у лісі. Через три дні дверцята вольєра відкривають, так що в будь-який
момент крилани можуть возз'єднатись із дикими побратимами. Але впродовж
наступних п'яти місяців співробітники притулку продовжують приносити у вольєр
корм для своїх колишніх вихованців, щоб полегшити їм процес «здичавіння».
Працівники притулку знаходяться тут на добровільних засадах. Вони самі оплачують
своє проживання та харчування. Але натомість отримують унікальну можливість
доторкнутись до світу живої природи та взяти участь у рятуванні рідкісного виду
тварин. Роль летючих лисиць в екосистемі Австралії дуже важлива. Переміщаючись
з дерева на дерево, від квітки до квітки, вони забезпечують запилення і
розмноження багатьох рослин. Було доведено, що за ніч одна особина переносить
до 60 000 пилкових зерен. Скорочення чисельності летючих лисиць загрожує серйозними наслідками
рослинному світу.
Тунель кохання
Яке місце
найбільш романтичне на Землі? Французи, без сумніву, скажуть «Париж!», італійці
назвуть Венецію, і багато хто з ними погодиться. А ось у жителів українського
селища Клевань стосовно цього інша думка...
Поруч із селищем,
розташованим в 24 кілометрах від обласного центру – міста Рівне – знаходиться
ділянка старої залізниці, яка досі використовується за призначенням: щодня по
залізничній колії в Оржівський деревообробний комбінат ходить старенький
вантажний потяг з деревиною. Дорога, в решту часу практично покинута, заросла
деревами і чагарниками, густі крони яких зімкнулись над рейками, утворивши
суцільний коридор. Потяг не дає йому зарости – в результаті сформувалась
природна зелена арка геометрично правильної форми з щільними «стінами», крізь
які ледь проникає сонячне проміння: влітку в тунелі панує таємнича
напівтемрява, яка налаштовує на довгі неспішні прогулянки і романтичні
освідчення. За це місцеві жителі і назвали ботанічний феномен «Тунелем
кохання».
Звичайно,
особливу красу тунель має влітку – складається враження, що працював
ландшафтний дизайнер, настільки ювелірно зведені зелені «стіни». Але й навесні,
в період цвітіння, і восени, коли листя стає золотим, він зберігає свою
чарівність. Зимою ж, після хорошого снігопаду, густий ліс теж виглядає досить
загадково. Недарма сюди приїжджають закохані з усіх кінців України (втім,
останнім часом нерідкі й іноземні туристи), які вірять, що якщо в «Тунелі
кохання» поцілуватись та загадати бажання, то воно обов'язково здійсниться. Іноді
молодята саджають тут квіти, які символізують їх почуття.
Якщо всі ваші
бажання вже здійснились або ви поки ще не знайшли свою другу половину, по
тунелю можна погуляти наодинці з собою або в компанії друзів. Гра світла і тіні
та тікаючі в гущавину лісу рейки стануть чудовим сюжетом для фотографів.
Печера світлячків
Печера Світлячків
– одне з найпривабливіших місць в Новій Зеландії. Її головна особливість –
тисячі грибних комариків Arachnocampa luminosa, які вкривають склепіння печери.
Їх численні колонії мерехтять в темряві, створюючи дивовижну ілюзію зоряного
неба.
Печера Світлячків
являється частиною печерного комплексу Вайтомо, розташованого на Північному
острові. У доісторичні часи його територія знаходилась під водою. Протягом 30
мільйонів років з коралів, морських мушель, скелетів риб і безлічі дрібних
морських організмів формувалась 200-метрова товща вапняку, який відступаюча
вода розчиняла, утворюючи численні порожнини – так і з'явились ці печери.
Сьогодні вони популярні серед мандрівників і постійно досліджуються вченими.
Печера має три
рівні, об'єднаних 16-ти метровою вертикальною шахтою. Гроти і зали «художньо
оформлені» безліччю найвигадливіших сталактитів і сталагмітів, на третьому
рівні, в так званому «Соборі», часто проводяться концерти, але головна визначна
пам'ятка цього місця – це, звичайно, Arachnocampa luminosa, які, до речі,
мешкають виключно в Новій Зеландії. Велику частину свого життя вони проводять у
фазі личинок, які плетуть справжні ловчі сіті: зі стелі печери звисає незліченна
кількість довгих ниток, вкритих краплинами липкої рідини. Потім вони
«підсвічують» свої тенета, приваблюючи тим самим дрібних комах, якими
живляться, і туристів, які прийшли помилуватись ними
Продукти майбутнього: що ми
будемо їсти через 20 років?
Через деякий час
нестабільні ціни на їжу і постійно зростаюча чисельність населення змусять нас
задуматись про те, що ми їмо, заявляють футурологи. Що ж може опинитись на
наших столах через 20 років?
Ціни на м'ясо
неабияк впливають на раціон жителів багатьох країн світу. Деякі представники
харчової промисловості вважають, що вони можуть вирости вдвічі в найближчі 5-7
років, зробивши м'ясо предметом розкоші. Як результат, людство спробує піти
іншими шляхами, щоб заповнити цю нішу.
Так що ж
заповнить подібні «харчові ніші» і наші шлунки – і як ми будемо це їсти?
Комахи
Комахи або
«міні-худоба», як їх можливо колись назвуть, стануть одним з основних продуктів
нашого раціону, передрікає футуролог Морган Гей, член Товариства
експериментального харчування.
Це безпрограшна
ситуація. Комахи мають набагато більшу поживну цінність, ніж звичайне м'ясо, і
являються чудовим джерелом білка, за даними дослідників з Університету
Вагенінген в Нідерландах. До того ж, їх утримання набагато дешевше за утримання
великої рогатої худоби, вони споживають менше води і виділяють набагато менше
вуглекислого газу. Крім того, близько 1400 видів комах являються їстівними для
людини.
Футуролог зовсім
не має на увазі, що на вашій тарілці можуть опинитись личинки жуків, подібні до
тих, що їдять австралійські аборигени. Гамбургери і сосиски з комахами будуть,
ймовірно, нагадувати м'ясні аналоги. «Цвіркунів та коників будуть подрібнювати
і використовувати в якості інгредієнтів для гамбургерів», – вважає експерт.
Поживна цінність
комах на 100 грПродукт білок (гр) кальцій (мг) залізо (мг)
Гусінь 28,2 немає
даних 35,5
Коник 20,6 35,2 5
Яловичий фарш 27,4 немає
даних 3,5
Вже сьогодні уряд
Нідерландів витрачає величезні кошти на те, щоб «укоренити» комах в
повсякденному раціоні голландців. Нещодавно він інвестував 1 млн. євро в
наукові дослідження та підготовку законодавства, що регулює ферми з вирощування
комах.
В раціон значної
частини населення світу вже зараз входять комахи. Гусінь і сарана користуються
популярністю в Африці, оси – делікатес в Японії, а в Таїланді дуже полюбляють
цвіркунів. Але комахам знадобиться кардинально змінити імідж, щоб стати більш
апетитними для гидливих європейців і північноамериканців. «Вони стануть
популярними, коли ми відкинемо слово «комахи» і почнемо використовувати щось на
кшталт «міні-худоби», – заявляє футуролог.
Звуки, які
покращують їжу
Багаторазово
підтверджувалось, що зовнішній вигляд і запах їжі впливає на наше сприйняття
смаку, але те, як на нього впливає звук, – все ще велике поле для досліджень.
Нещодавно такого роду дослідження було проведене вченими з Оксфордського
університету, які з’ясували, що деякі тони можуть зробити смак їжі більш
солодким або гірким.
«Так багато уваги
приділяється тому, як їжа виглядає і як вона пахне, але звук також важливий», –
говорить Рассел Джонс з компанії Condiment Junkie, один з учасників дослідження.
Дослідження Bittersweet (що перекладається як «гірко-солодкий»),
проведене професором експериментальної психології Оксфорду Чарльзом Спенсом,
виявило, що смак їжі можна регулювати, змінюючи звукові властивості фонового
саундтреку. Що конкретно відбувається в ці моменти в мозку, вченим поки
з'ясувати не вдалось.
З їжею та звуками
також експериментував шеф-кухар Хестон Блюменталь. В меню його ресторану Fat Duck («Товста качка») є
страва під назвою «Звуки моря», яка подається разом з iPod, який програє звуки моря. За відгуками, під ці звуки їжа здається більш
свіжою.
Які звуки
впливають на смакове сприйняття?
Низькі звуки
мідних інструментів роблять продукти більш гіркими на смак
Високі тони
фортепіано або дзвонів, навпаки, змушують їжу здаватися солодшою
«Ми знаємо, яка
частота змушує продукти здаватись солодшими, – заявляє Джонс, також член
Товариства експериментального харчування. – Теоретично, ви можете зменшити
кількість цукру в їжі, але використовувати музику, щоб їжа здавалась такою ж
солодкою».
Виробники вже
зараз активно використовують зв'язок між їжею і звуками – в упаковці. Одна
компанія, яка виробляє чіпси, спеціально змінила матеріал для упаковки свого
продукту, щоб він став більш хрустким, і відповідно, щоб її продукт здавався
споживачам більш свіжим. На упаковках продуктів незабаром можуть з'явитись
плейлисти з музикою, завдяки якій покупець зможе поліпшити смак продукту в
своєму сприйнятті.
За словами
Джонса, вплив звуку на їжу може використовуватись навіть у побутовій техніці.
Наразі компанії-виробники працюють над шумом, який міг би видавати холодильник,
щоб їжа, яка в ньому зберігається, здавалась людині більш свіжою.
М'ясо з пробірки
В минулому році
голландським вченим вдалось створити м'ясо в лабораторних умовах. Дослідники
успішно виростили смужки м'язової тканини, що зовні нагадують кальмарів, за
допомогою стовбурових клітин, взятих у корів. До кінця року вчені сподіваються
продемонструвати перший у світі «бургер з пробірки».
Перша наукова
робота по створенню м'яса в лабораторних умовах була профінансована НАСА,
розповідає соціолог Ніл Стівенс. Дослідницький центр при Кардіфському
університеті, в якому працює вчений, досліджував виготовлення м'яса в пробірці,
щоб в подальшому ним могли харчуватись космонавти, які знаходяться в космічному
просторі.
З тих пір пройшло
10 років, і тепер вчені в цій області всіляко популяризують «м'ясо з пробірки»
як найбільш ефективний і екологічно чистий спосіб привнесення м'яса в наш
раціон.
В процесі росту
м'язова тканина нагадує кальмара. На початкових етапах ріст йде за рахунок
регулярної зміни поживного середовища
Недавнє
дослідження Оксфордського університету підтвердило, що вирощування м'яса в
лабораторіях допоможе зменшити викиди парникових газів, витрати енергії і води,
порівняно з традиційною системою розведення худоби. До того ж, тваринництво
вимагає використання додаткових земельних ресурсів. Вчені також здатні знизити
вміст жиру в культивованому м'ясі і збільшити вміст поживних речовин.
Професор Марк
Пост, який очолює команду голландських вчених з Маастрихтського університету,
заявляв, що хоче зробити штучне м'ясо «ідентичним» до реального, але в
дійсності воно може виглядати абсолютно інакше. За словами Ніла Стівенса, в даний
час зав'язалась бурхлива дискусія щодо того, яким має бути зовнішній вигляд
цього продукту. Він вважає, що ідею створення «м’яса з пробірки» людям дуже
нелегко усвідомити, оскільки нічого подібного раніше не існувало.
Водорості
Водорості,
можливо, і знаходяться в нижній частині харчового ланцюжка, але вони могли б
стати вирішенням найскладніших світових проблем, включаючи брак продовольства.
Вони можуть
нагодувати людей і тварин, при цьому їх можна вирощувати в океані, що є великою
перевагою, враховуючи дефіцит землі та питної води на суші, вважають
дослідники. Багато вчених також висловлюють думку, що біопаливо на основі
водоростей допоможе знизити залежність від викопного палива.
Деякі
представники харчової промисловості пророкують, що вирощування водоростей на
фермах може стати найбільшою індустрією сільського господарства. Цей продукт
давно є одним з ключових в низці країн Азії. У деяких з них, зокрема Японії,
існують величезні господарства, де культивують водорості.
Фонд охорони
здоров'я морських водоростей
У світі існує 10
000 типів водоростей
Всього у світі
використовуються в їжу 145 видів червоних, бурих і зелених водоростей
«Водорості
ростуть з феноменальною швидкістю, це найбільш швидкоростуча рослина на Землі»,
– розповідає доктор Крейг Роуз, виконавчий директор Фонду охорони здоров'я
морських водоростей.
Як і комахи,
водорості можуть з'явитись в нашому раціоні без нашого відома. Наприклад, вчені
з Шеффілдського університету використовували гранули водоростей для заміни солі
в хлібі і напівфабрикатах. Ці гранули дуже ароматні, але при цьому в них
міститься мало солі, яка вважається однією з причин високого артеріального
тиску, інсульту і ранніх смертей. Вчені вважають, що гранули можуть бути
використані для заміни солі в готових стравах, які продають у супермаркетах, в
сосисках і навіть у сирах.
Враховуючи, що в
світі існує близько 10 тисяч типів водоростей, смак кожного різновиду може дуже
сильно варіюватись, підкреслює Роуз. «Це багатофункціональний продукт, – додає
Гей. – І багато його властивостей лише вивчається».
Велика тихоокеанська сміттєва
пляма
Сьогодні
більшість з нас знає, що посеред Тихого океану знаходиться водоверть
пластикового сміття. Але ви можете не знати, що вона складається не з
пластикових пакетів чи порожніх пляшок, а з мільярдів крихітних шматочків
пластику. Здавалось би, так навіть краще, але насправді такий стан речей
набагато гірший для навколишнього середовища і для нас.
Утворення
Щорічно люди
використовують понад 90 млрд. кг пластику, близько 10% якого потрапляє в океан.
З них 70% тоне, а решта 30% опиняється на поверхні океанічних течій. Коли
пластик потрапляє у води Тихого океану, більша його частина збирається до купи
течіями, які належать до Північної тихоокеанської кругової циркуляції, однієї з
п'яти найбільших замкнених морських течій у Світовому океані. Від східного
узбережжя Азії сміття прямує до цього місця приблизно рік, з західного
узбережжя Північної Америки – п'ять років.
Вміст
90% сміття, яке
плаває в Світовому океані – пластик. На кожний квадратний кілометр океану, за
деякими оцінками, припадає близько 20 тис. шматочків пластмаси. В Північній
тихоокеанській круговій циркуляції велика частина цього пластику надходить з
чотирьох джерел:
Поліетилен
низької щільності (пластикові пакети)
Поліпропілен
(пластикові пробки від пляшок)
Поліетилентерефталат
(пластикові пляшки)
Пінополістирол
(пінопласт)
Фотодеградація
Сонце руйнує
пластик в поверхневих шарах води, але на відміну від органічних матеріалів,
схильних до біодеградації, пластик під дією світла лише розпадається на все
більш дрібні частинки, зберігаючи при цьому полімерну структуру.
Врешті-решт
частинки стають настільки малими, що їх, плутаючи з планктоном, ковтають жителі
поверхні океану. Таким чином, пластикові відходи включаються в харчовий ланцюг.
Розміри
Межі пластикової
сміттєвої плями важко визначити, оскільки шматочки пластику занадто малі, щоб
бути поміченими супутниками або літаками. Приблизні оцінки площі зараженої
області варіюються від близько 100 тис. до більш ніж 15 млн. квадратних кілометрів.
Останнє може означати, що сміттєва пляма охоплює близько 10% всього Тихого
океану.
Хімікати
Плаваючий пластик
абсорбує з води хімікалії, які вбирає його нафтова основа. Переважно це стійкі
органічні забруднювачі, які не розкладаються та накопичуються в навколишньому
середовищі. Ці хімічні речовини включають в себе:
Альдрин
(інсектицид), хлордан (пестицид), дільдрин (інсектицид), ДДТ (пестицид),
діоксини (токсичні хімічні речовини, відходи таких видів промисловості, як
виплавка металу та виробництво целюлози), ендрин (інсектицид), фурани (токсичні
хімічні речовини, які використовуються в якості розчинників), гептахлор
(інсектицид), гексахлорбензол (фунгіцид), мірекс (інсектицид), поліхлоровані
біфеніли (або ПХБ, холодоагенти та мастила), токсафен (інсектицид).
Вплив
Пластикові
частинки зовні нагадують зоопланктон, через що морські організми можуть
приймати їх за їжу. Ковтаючи їх, вони поглинають і хімічні речовини, які
ввібрав пластик. Цими організмами харчуються більші рибини, які також поглинають
ці хімічні речовини, і якими потім харчуються люди. Велика кількість цих
отруйних пластмас також накопичується в шлунках морських птахів і тварин.
Чому сміються тварини?
Прийнято вважати,
що тварини не можуть посміхатися. Насправді ж вони посміхаються і навіть
сміються. У тому числі людина – лише один вид тварин з багатьох, здатних
сміятись. З приводу природи сміху людини написані томи, сьогодні ж ми розповімо
про точку зору порівняльної етології (науки про поведінку тварин) на природу
посмішки та сміху.
Чи посмішка це?
Дуже важливий
відправний пункт – домовитись, що можна вважати у тварин посмішкою або сміхом.
За еталон ми беремо людську посмішку і людський сміх. В біології однаковими
термінами прийнято називати гомологічні структури. Скажімо, гомологічні (як
передні кінцівки) крило птаха і рука людини. Крім органів, гомологічними можуть
бути і успадковані від спільних предків гени. Очевидно, що крім органів та
генів можуть бути гомологічними і форми поведінки – адже вони теж
успадковуються.
Для органів добре
розроблені критерії, які допомагають встановити їх гомологію. Для генів такий
критерій – подібність їх нуклеотидних послідовностей. Але як встановити, чи
гомологічні посмішка людини і оскал зубів шимпанзе або собаки? Можливо, вони
тільки зовні схожі? Навіть якщо вони демонструються в подібних ситуаціях і
виконують схожу роль, вони цілком могли виникнути незалежно (біологи називають
такі ознаки аналогічними). Тоді мавпячу «посмішку», звичайно, можна так
називати (як ми називаємо крилом і крило птаха, і крило метелика) – але
все-таки треба пам'ятати, що це щось зовсім інше, ніж людська посмішка.
Однак деякі
критерії, розроблені для з'ясування гомології органів, годяться і при
визначенні гомології форм поведінки. Так, якщо, при всій неподібності форм
поведінки у двох видів, між цими двома формами можна знайти ряд проміжних форм
поведінки у інших, споріднених видів, то це сильний аргумент на користь їх
гомології. Якщо за дві форми поведінки відповідають подібні ланцюги нейронів
мозку – це теж аргумент на користь їх гомології (наприклад, гомологічний
чухальний рефлекс у всіх наземних хребетних – від жаб до собак). Зараз
з'явилися й інші можливості встановлювати гомологію поведінкових актів. Навіть
не знаючи точних нейронних ланцюгів, можна встановити, які ділянки мозку
активуються при тій чи іншій поведінці. Іноді вдається навіть дізнатися, які
гени відповідають за конкретну форму поведінки – наприклад, які з них починають
активніше працювати і виробляти білки при певній формі поведінки.
Так ось, за допомогою
різних методів встановлено, що орангутанги, шимпанзе і горили точно і
посміхаються, і сміються. Ймовірно, посміхаються і сміються собаки. Що зовсім
вже несподівано – майже напевно сміються пацюки. Коли це відкрили, вчені довго
не хотіли цьому вірити. Але зараз це загальновизнаний факт.
Покажемо один
одному зуби!
Немовлята
починають посміхатися навіть у тому випадку, якщо народилися глухими та
сліпими. У нормальних немовлят так звана «соціальна посмішка» з'являється до
кінця першого місяця життя у відповідь на вигляд людського обличчя. Ці дані
показують, що посмішка – вроджена форма поведінки (хоча згодом і регулюється
довільно).
Те ж можна
сказати і про сміх. Такі вроджені форми поведінки людини майже завжди можна
знайти і у його найближчих родичів, приматів.
І люди, і тварини
посміхаються, коли хочуть продемонструвати один одному дружелюбність. При цьому
посмішка – вишкірені зуби! – начебто повинна сприйматися як погроза. І дійсно,
буває ж «зловісна усмішка», «глузливий сміх» або сміх переможця над переможеним.
Але звичайна посмішка сприймається прямо протилежним чином – як «доброзичливий
оскал». Показуючи зуби, усміхнений як би говорить адресату: «Ось як я міг би з
тобою вчинити, але не вчиню!» (Цю ідею висловив великий етолог Конрад Лоренц).
Так що посмішка – це ритуалізована погроза, перетворена у привітання. Ще можна
було б назвати її «укус без укусу». Між посмішкою і укусом є і проміжні форми
поведінки: наприклад, в іграх з лоскотаннями цуценята і багато дітей у віці 2-3
років демонструють, крім посмішки та сміху, «ігрові» укуси.
Сміх тварини
найчастіше використовують при жартівливому нападі – наприклад, при грі, коли
партнери лоскочуть один одного або один лоскоче іншого. Майже завжди в цій
ситуації сміються і люди. Людиноподібні мавпи від лоскоту видають звуки, досить
схожі на людський сміх. Зокрема, звуки видаються і при вдиху, і при видиху (у
людей звуки зазвичай видаються на видиху, а у людиноподібних мавп майже у всіх
випадках – тільки на вдиху). Цікаво, що сміючись люди не вимовляють літер і складів
(науковці кажуть, що при цьому відсутня артикуляція). Пов'язано це насамперед з
тим, що під час сміху робота мовленнєвих центрів у людини пригнічується.
А ось сміх щурів
просто так почути не можна. Вони сміються занадто тоненько – видають ультразвуки
частотою 50 кГц. Зазвичай сміються щурята – під час гри або коли запрошують
один одного пограти.
Навіщо посмішка і
сміх потрібні тваринам
Посмішка і сміх
характерні для соціальних (громадських) тварин, які при бійках можуть завдати
один одному серйозні травми. Як правило, вони гальмують агресію, служать
засобом утихомирення. В іграх з жартівливим нападом сміх сигналізує, що це –
гра, що нападник не буде кусатися по-справжньому. При цьому дуже важливо, щоб
сигнал був зрозумілий – недарма і люди різних культур зазвичай легко
відрізняють щиру посмішку від загрозливого вищиру.
Звичайно,
посмішка і сміх можуть виконувати також безліч інших функцій. Згадаємо лише про
деякі з них.
З часто
усміхненими щурами більш охоче спілкуються і грають їх родичі. Яак Панксепп,
який відкрив сміх у щурів, так описує його можливі функції: «Сміх – ознака
хорошого характеру і вміння ладнати з оточуючими; тому часто усміхнені щури
сприймаються як хороші партнери для ігор, а такі ігри іноді можуть
закінчуватись і розмноженням. Сміх – ознака психічного здоров'я, як пишний
хвіст павича – ознака його фізичного здоров'я». Тобто передбачається, що сміх
грає роль при статевому відборі. Здається цілком правдоподібним, що і гумор у
людей розвинувся під дією статевого відбору.
Показано, що
частота сміху у щурів – хороший показник не тільки психічного, але і фізичного
здоров'я. Ймовірно, зв'язок тут двосторонній: «задоволені» щури частіше
сміються, але і сам сміх корисний для здоров'я. Людини це теж стосується. І у
людини, і у тварин в одних і тих же, досить давніх, відділах мозку
«закарбовані» основні емоції. До них можна віднести і задоволення. Коли тварина
отримує позитивні стимули (наприклад, їсть смачну їжу), включається «система
винагород». Активуються певні нейрони, які виділяють нейромедіатор дофамін.
Судячи з усього, тварини, як і люди, відчувають при цьому позитивні емоції. Так
от, ця система вмикається і у людей, і у тварин під час сміху (навіть від
лоскоту!). Щоб їх полоскотали, щури готові виконувати ті ж завдання, що і для отримання
їстівної винагороди, – натискати на важіль або проходити лабіринт. При цьому,
очевидно, під час їжі і під час сміху в клітинах мозку активуються схожі гени.
Нещодавно було
показано, що інша популяція виділяючих дофамін нейронів в підкіркових структурах
мозку реагує не на позитивні стимули, а на новизну або несподівані події.
Цікаво, що в таких ситуаціях (наприклад, потрапивши в незнайому клітку або
зустрівшись з незнайомим щуром) щури часто сміються! Можливо, їх сміх в таких
ситуаціях можна порівняти з «нервовим сміхом» у людини. А нервовий сміх часто
допомагає «розрядити емоції» – наприклад, після переляку або напруження...
Можна припустити, що подібні механізми задіяні і в сприйнятті гумору – адже
часто жарти та анекдоти викликають сміх саме через несподіваний розвиток подій.
Хоча, звичайно, в сприйнятті гумору бере участь і кора мозку.
Цікаво, що
дофамін виділяється навіть тоді, коли ми посміхаємось «навмисне», тобто коли
нічого радісного чи смішного не відбувається. Цей і багато інших прикладів показують,
що не тільки «обличчя – дзеркало душі», але і «душа – дзеркало обличчя».
